Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень "Борисфен Інтел" надає можливість аналітикам висловити свою точку зору стосовно конкретної політичної, економічної, безпекової, інформаційної ситуації в Україні та в світі в цілому, на основі особистих геополітичних досліджень та аналізу.
Зауважимо, що точка зору авторів
|
Йосип Ілларіонович, оглядач Polit.KG.
Експертно-аналітичний портал Polit.KG був заснований в грудні 2010 року як ресурс для експертів і осіб, що ухвалюють рішення державного рівня в Киргизькій Республіці. Головний редактор сайту — Аркадій Гладілов, екс-головред цілої низки великих друкованих видань, таких як «Комсомольська правда в Киргизстані», «Слово Киргизстану», «Вечірній Бишкек» та інших. .
Автор матеріалу — Йосип Ілларіонович, оглядач Polit.KG, фахівець з Кавказу і Центральної Азії.
На Україну все ще чекають у Митному союзі
Розтягуючись між двома полюсами інтеграції, українська держава сподівається зберегти суворий і солідний вигляд. Прикрити подерті штани при цьому — далеко не найважче завдання. Значно складніше повернути тіло країни у вертикальне положення. Роки президентства Януковича — це суцільна «зебра», на якій смуга «євроінтеграції» дуже швидко змінює смугу «євразійства». Яких лише ініціатив за ці роки не було: це і знаменитий указ «Про невідкладні заходи з європейської інтеграції України», і заява про те, що Україна, мовляв, планує підписати угоду про створення зони вільної торгівлі з Європейським союзом вже в 2013 році, і недавнє отримання статусу спостерігача при Митному союзі Росії, Казахстану і Білорусії, а ще раніше — балачки про якусь окрему торговельну зону з Росією поза рамками МС. Сюди ж, до низки інтеграційних казусів, можна віднести і раптову відміну президентського візиту до Москви (грудень минулого року). Масла у вогонь підливають протиріччя між урядом і парламентом України: прем'єр-міністр, наприклад, каже про тверді наміри вступити-таки до МС, а спікер Верховної Ради, на противагу цьому, запевняє, що приєднання не буде і патріоти України ляжуть кістьми, щоб цього не допустити.
Освічене європейське рабство
Зі спілкування з українськими колегами стає ясно: нинішнє положення України, яка своїми діями то подає надію, то раптом розчаровує закордонних партнерів, — це цілеспрямована політика. Її сенс в тому, щоб, не потрапляючи під чийсь зовнішній контроль, в звичайному темпі продовжувати «домашній» переділ власності. «Усі переговори з ЄС і з МС — це димова завіса, щоб нікуди не йти. І ні до кого не приєднуватися. Тут ще земля не поділена. До цього взагалі нікого не можна допускати. З точки зору особистого збагачення, для еліти тут просто казкова ситуація», — говорить, наприклад, екс-міністр економіки України Віктор Суслов. На погляд багатьох українських експертів, держава чудово розуміє усю невигідність асоційованого членства в ЄС для України. І є розуміння, що Євросоюзу, навпаки, майже необхідний такий заможний за низкою ресурсів «дурник зі сходу». Тому потік кредитів і траншів, що видаються Україні тільки задля того, щоб відвернути її від вступу до Митного союзу, не вичерпується.
Щоб не залишалося сумнівів в тому, що єдина мета Брюсселю — ліквідувати ще одну національну економіку, слід просто звернутися до тексту угоди України з ЄС про Зону вільної торгівлі (ЗВТ). Там, між іншим, дуже чесно прописано, що європейські стандарти впроваджуватимуться в Україні такою собі «Радою Асоціації», до якої увійде один український представник і 28 (!) євросоюзних. Головні ж установки наступні:
- згортання виробництв, що не відповідають екологічним вимогам;
- заборона на експорт енергоресурсів до ЄС за вищими від внутрішніх цінами;
- жорстке квотування експорту сільгосппродукції з доведенням експортного мита до нульового рівня;
- виведення з товарообігу продукції домашніх господарств і кустарних виробництв (прощавайте, бабусі з квашеною капустою!);
- впровадження понад 20 тисяч стандартів в житловій, інфраструктурній і інших областях;
- відкликання стандартів, чинних в СНД (прямий шлях до товарної ізоляції від Росії і інших країн Співдружності, де відроджуються радянські ГОСТи);
- приватизація залізниць і перехід на «європейську колію»;
- неможливість оскаржити будь-яке остаточне рішення вищезгаданої «Ради Асоціаці»;
- приведення усього законодавства країни у відповідність із законами і навіть підзаконними актами ЄС.
Таким чином, російське застереження про те, що вороття не буде, — зовсім не політичний шантаж, а результат звичайного аналізу. Підписавши «угоду про асоціацію» (яка навіть не має на увазі рівного статусу з іншими країнами ЄС), Україна добровільно одягне на себе рабський нашийник.
Усе вище перелічене ігнорується тільки задля того, щоб і далі по-кощіївськи чахнути над золотцем, підколюючи Росію вміло розіграним «європейським театром». Робиться це за повного розуміння простого вибору: якщо не Росія — то Польща, що контролює у ЄС увесь східний напрям. А РП в особі колишнього президента Леха Валенси вже проговорилася: Україні в Європі може бути відведена роль недалекого смирного орача, що працює на тракторі польського виробництва і забезпечує європейців дешевим хлібом. Україну не чекає навіть доля занепалої Румунії, яку називають «банановою республікою без бананів», тому що та ще отримує певні європейські дотації, необхідні для того, щоб підтримувати там сталий рівень споживання німецьких і інших західноєвропейських товарів. Якщо розбирати цей приклад, то миттю спливуть усі «плюси» євроінтеграції. З середини нульових там, в Румунії, були розпродані і національна телекомунікаційна компанія (нині — в руках греків), і найбільша державна нафтова компанія (нині — у володінні Австрії), і величезний металургійний комбінат (нині — в руках індійсько-британського мільярдера Лакшмі Міттала). Це здаватиметься нереальним, але Румунія — колись великий сільгоспвиробник у Східній Європі — навіть звичайні овочі сьогодні купує за кордоном. А місцевий селянин просто не знає, як збути урожай. Тисячі зовсім не слабких господарств розоряються. Чим не застереження для України?
Нонсенс-економіка і її подолання
Зрештою, і зараз, до «асоціації з ЄС», ситуація в Україні не найрадісніша. Наприклад, дефіцит зовнішньоторговельного балансу (співвідношення між сумою цін на товари, вивезені країною, і сумою цін на ввезені) за три роки (з 2010 по 2012) виріс втричі. Це при тому, що торгівля з країнами Митного союзу ще не припинилася. Негативне сальдо (показник зовнішньоторговельних угод) в 16 мільярдів доларів за минулий рік для України виглядає цілком співставним з тими ж даними по дрібному Киргизстану з його дрібною економікою — 3,5 мільярда в тому ж 2012-му. Інша річ, що в Бишкеці визнають безглуздість ситуації, а в Києві — ні. «Економіка Киргизстану — це нонсенс. У нас торговельний баланс негативний, імпорт може в рази перевищувати експорт. Але негативне сальдо Киргизстану покривається за рахунок мігрантів і тіньової економіки», — констатував на початку 2013-го міністр економіки Темір Сарієв. Такі тверезі висновки — потужний поштовх до налагодження нових виробничих і торговельних зв'язків з країнами Митного союзу, що успішно вирішують проблему збуту власної продукції, а також і інші проблеми, просто співпрацюючи один з одним у рамках Єдиного економічного простору. Зараз, до речі, не зважаючи на те, що позиція киргизстанського керівництва щодо євразійської інтеграції позиціонується значно яскравіше, аніж позиція українського, обидві країни мають при МС однаковий статус спостерігачів. Це говорить про те, що Україна для країн Митного союзу — партнер особливий, бажаний. Якщо для ЄС українці — це просто дешеві робочі руки, то для МС — соціальна база для виходу на якісно новий рівень виробництва в найрізноманітніших галузях, у тому числі і інноваційних.
Заходячи в нетрі східно-західного протистояння в українському суспільстві, важливо пам'ятати, що цей чинник часто не є вирішальним. Парадокс, але головна перешкода для інтеграції з МС на сьогодні — це схід України, а точніше — його олігархічні кола. «Схід України контролюється сировинним лобі, яке репрезентує металургію, хімію і є активним експортером на європейський ринок. Відповідно, для них критично важливий доступ на європейський ринок, а російські підприємства є для них конкурентами на євразійському ринку», — вважає російський експерт Михайло Ремізов. Він же констатує повну відсутність активних прибічників євразійської інтеграції на політичному олімпі України. Позиція того, що «погоджується», характерна для окремих фігур, створює лише ілюзію «втягування» країни в якийсь незрозумілий і нікому не потрібний конгломерат колишніх радянських республік. Насправді ж, дуже схоже, що ідеологи Митного союзу про простих українців думають більше, ніж їхня рідна влада. Останні, наприклад, безсоромно пропонують сьогодні перевести економіку України в суто сервісне русло. Можна тільки здогадуватися, до чого це призведе. Перед очима — приклад Киргизстану, де така економічна політика породила таке бурхливе бродіння мас, що і двома «революціями», здається, все не обмежиться. І це — країна з п'ятимільйонним населенням. Що ж казати про східноєвропейського 45-мільйонника?
Допоки українські «доброзичливці» жартують на тему «імперської експлуатації» Росією Білорусії і Казахстану, білоруські паливно-мастильні матеріали нестримно завойовують українські заправки. Ну а, власне, український природний газ (так, є такий!) замість того, щоб задовольняти потреби населення країни, йде до Європи, забезпечуючи прибуток приватним фірмам, без жодного сумніву, пов'язаним з державною владою. Населенню постачається російський газ, який вдесятеро дорожчий. Не зважаючи на те, що офіційні особи завіряють, мовляв, вітчизняний газ розходиться по місцевих же споживачах, до 40% з тих, що видобуваються за рік 20 млрд. кубометрів, Україна експортує, — такий компромат видав в серпні минулого року сподвижник Юлії Тимошенко, що утік до Чехії, Богдан Данилишин. І ми хочемо переконати цих людей аргументами про те, що російський газ після вступу до МС різко подешевшає? Та їм плювати на ці ціни: навантаження лягає цілком на плечі пересічних громадян, а їхніми проблемами олігархи зовсім не переймаються. Галас, що здіймається довкола т.з. «газових війн» з Росією в цій схемі, — лише спроба каналізувати невдоволення широких мас. Якби бажання понизити ціну на російський газ було у українського керівництва реальним, воно б оцінило сам факт того, що після вступу до Митного союзу Росія пропонує Україні газ за ціною навіть нижчою, ніж та, за якою блакитне паливо надходить до союзної Білорусі.
«Білорусь продала Росії 100% акцій «Білтрансгазу», вступила до МС. Там — розвиток, модернізація інфраструктури, газ по 200 доларів за тисячу кубометрів. Україна не продала Росії газотранспортну мережу, не вступила до МС. Там — деградація, гниття інфраструктури, газ за ринковою ціною в 435 доларів за тисячу кубів. Дві моделі. Повторення практик розумного білоруського прагматизму, очевидно, вигідніше народам пострадянських країн, ніж уподібнення українській самостійній упертості. Диктованому, зазначимо, місцевими націоналістами, лібералами, олігархатом. У чому сенс упертості для України, рентабельність промисловості і сільське господарство якої замкнуті на РФ? Адже поряд з норовливим Києвом розквітне приклад зовсім іншої моделі — успішної. Бо запрацювала реінтеграція територій єдиного чудового імперського ансамблю. Розрізаного, знищеного два десятиліття тому мерзотниками, зрадниками, ворогами за активної підтримки зовнішніх сил», — констатує Володимир Лєшуков, експерт Науково-освітнього центру співпраці з країнами СНД і Балтії Саратовського державного університету. Зрозуміло, що торгівля з країнами Європейського союзу для України не набагато менша за торгівлю з країнами Митного союзу Росії, Казахстану і Білорусії. Але перспективність цих двох ринків кардинально різниться: Європа, перенасичена власними товарами і технологіями, надалі тільки «закриватиметься». МС в цьому сенсі — чисте поле з масою відкритих ніш і готовими на поступки партнерами, що підкреслюють твоє рівноправ'я в управлінні процесом.
Врешті решт, «якщо у президентів Білорусі і Казахстану з'явиться ще третій товариш і союзник, з яким у них непогані особисті стосунки, таке тріо зможе протистояти монопольному впливу Росії в Митному союзі». Це думка українського експерта Володимира Фесенка. А поки що... «Путін ясно дав зрозуміти, що Кремль не жартує і Україні надалі все важче буде знаходити спільну мову зі своїми сусідами, що входять до МС. «Ми не даємо Україні потрібних квот не тому, що не хочемо, а тому, що це віднесено до компетенції наднаціональних органів. Наші українські колеги думали, що ми жартуємо до якогось часу, але зрозуміли, що це не жарти», — цитує лютневе висловлювання глави російської держави ділова газета «Взгляд».
Від капризів — до співпраці
Наприкінці травня схаменулася Європа. Там, як повідомив глава представництва Євросоюзу в Києві Ян Томбинский, ніхто навіть не проти «спостерігача» України при МС. Образно кажучи, скаредний європейський пенсіонер все-таки усвідомив, що його молоду наречену виводять з-під вінця. За логікою речей, наступним кроком має бути внесення певних пом'якшувальних поправок в «шлюбний контракт». Але це якщо за логікою. А якщо за практикою, яка склалася в Україні, то знову і знову порушуватиметься питання «європейських цінностей». Суть в тому, що усі аргументи українських західників зводяться до непохитності «європейського цивілізаційного вибору». Самі вони зверхньо дивляться на цифри і викладки, вважаючи, що краще палити у буржуйці енергетичною лозою, але в Євросоюзі, аніж купувати недорогий газ як член МС. Ця позиція грішить відсутністю прогнозних розрахунків і намагається всіляко приписати Митному союзу політичний характер. Є, втім, і більш романтичні критики. Ось, наприклад, професор Київської школи економіки Олександр Шепотило запевняє, що знижки і пільги у рамках Єдиного економічного простору позбавлять українську економіку стимулів до модернізації. Такі репліки створюють враження, що модернізувати Україну можна тільки в екстремальних умовах, а пік модернізації припаде на той момент, коли усі поля заростуть тією самою диво-лозою. Так і хочеться вставити висловлювання одного з батьків латвійської пострадянської незалежності Іманта Калниньша про його вже «змодернізовану» країну: «Латвію брутально обдурили і обчистили. І мудрості наших колишніх лідерів вистачило лише на те, щоб побачити свою вигоду і спробувати щось увірвати для себе. Система цінностей, яку пропагує західна цивілізація, повністю збанкрутіла, а ми намагаємося втиснутися туди за всяку ціну і беремо в порадники тих, хто називає дегенерацію свідомості прогресом, а знесення тисячолітніх орієнтирів людства — «західними цінностями».
Отже, коли держава прагне бути незалежною — це зрозуміти можна: просто не всі ще у світі зметкували, що подальше віддалення від інтеграційних центрів — процес антиісторичний. Але коли держава шукає незалежність від свого народу — це вже ненормально. «Не будучи включеним в жодну регіональну економічну систему, держава Україна нестримно вичерпуватиме традиційні ресурси», — справедливо зазначає шеф-редактор проекту «Однак. Євразія» Семен Уралов. «У разі, якщо Україна бере участь з нами в Митному союзі і єдиному економічному просторі, вона отримає додатковий приріст валового продукту до 2030 року не менше 6 відсотків. Швидше за все, цей приріст буде більший. У абсолютних об'ємах цей показник складає, починаючи з 5 мільярдів доларів в найближчому році до 20 мільярдів доларів додаткового валового продукту до 2030 року. У разі, якщо Україна бере участь в Угоді про вільну торгівлю з Європейським союзом, за нашими розрахунками вона втрачає до 1,5 відсотка валового продукту. При цьому абсолютні втрати складають 3-4 мільярди доларів щорічно через погіршення умов зовнішньої торгівлі», — зазначив в одному зі своїх останніх телеінтерв'ю академік Російської Академії наук, радник президента РФ Сергій Глазьєв. Там же він нагадав, що, як не дивно, Україна була одним з ініціаторів створення Єдиного економічного простору (ЄЕП), і в 2004 році Верховна Рада навіть ратифікувала відповідну угоду. Звичайно, був ющенківський період, коли будь-які зобов'язання за російсько-українськими угодами просто ігнорувалися Києвом.
Але час усе розставляє на свої місця: Ющенко і його команда опинилися в глибокому політичному ауті. І на Україну все ще чекають. «Той факт, що до МС входять (і запрошуються) держави з абсолютно різними політичними і економічними системами, — найкраще свідчить про те, що в Митному Союзі на перше місце ставляться економічні інтереси. Крім того, в жодному з документів МС навіть не згадуються жодні політичні умови перебування в Митному Союзі країн-учасниць», — зазначає політичний оглядач з України Дмитро Джангіров.
Так, на Україну чекають в МС як рівноправного партнера. Ще у 2011 році Євразійська економічна комісія затвердила правило «одна країна — один голос», що робить усіх учасників інтеграції рівноправними організаторами і учасниками процесу. Цей підхід докорінно відмінний від того, який культивує «освічена Європа» з її хворобливим почуттям ієрархії. У 2005 році (у односторонньому порядку!), встановивши безвізовий режим з країнами єврозони, Україна дочекалася послаблень у відповідь тільки через вісім років — і то, угода про спрощення візового режиму, що повинна набути чинності 1 липня, стосується лише певних категорій громадян : журналістів, НПО-шників, активістів-демократів і чиновників.
«Україні варто розглянути можливість адаптації свого законодавства до деяких норм Митного союзу», — обтічне формулювання Януковича може вселити оптимізм тільки в найдовірливіші розуми. Поза сумнівом, перш ніж Україна увійде до тієї або іншої євразійської структури, вона встигне зробити ще не один політичний виверт. Проте, щось в головах українських чиновників починає висвітлюватися. Ось що, наприклад, видав на початку червня віце-прем'єр-міністр України Юрій Бойко : «Ми думали про захист наших економічних інтересів, про те, щоб у нас тривав збут продукції машинобудування, розвивався ринок для наших літаків Ан-70, Ан-124, щоб ми спільно розвивали космічні проекти. Левова частка українського експорту до країн Митного союзу — це продукція машинобудування, трансформатори, дорожні машини, електроустаткування, турбіни — якраз те, що дає нам більше робочих місць».
Вивертів, звичайно, буде ще багато. Вже одне те, що спеціально для України (і тільки «за компанію» — Киргизстану) був вигаданий статус спостерігача при Митному союзі, дивне: зазвичай на такі статуси щедрі не економічні, а політичні союзи. Але, як мовиться, що тільки не зробиш за примхою коханої людини! Те, що народи усіх колишніх радянських республік — це близькі родичі, — беззаперечно. Ми ще можемо розуміти один одного без слів. Але розуміти мало — потрібно ще і співпрацювати.
Йосип Ілларіоновіч, оглядач Polit.KG
